Звичайна історія: Наталія не виїхала з Балаклії з початком війни через прикуту до ліжка мати. В останній рік відчувала слабкість і втому, а хто її не відчуває? До того ж у свої 45 років Наталія нічим не хворіла. Тому вона легко пов’язала все зі стресом і вирішила звернутися до психолога мобільної команди.
Психолог Анастасія Гайдай, звісно, провела кризове консультування, проте нагадала про необхідність скринінгу навіть за хорошого здоров’я. Так Наталія потрапила до Олени Коваленко і Наталії Новікової. УЗД виявило велику пухлину щитоподібної залози. Лікарі мобільної команди одразу зв’язалися з сімейним лікарем, і наступного дня пацієнтка вже була у Харкові на консультації у хірурга. Тест на раково-ембріональний антиген виявився підвищеним у вісім разів. Тож, через п’ять днів після звернення до психолога пацієнтці був призначений день операції.
Що тут незвичайного (на жаль)? Дві речі: 1) швидкість, з якою був визначений і виконаний маршрут пацієнта; 2) спокій та навіть оптимізм, з яким пацієнтка про це розповідає, подивіться на фото. За цим стоїть 10 місяці великої праці. Робимо звичайним і буденним.
The usual story: Natalya did not leave Balakliia when the war started because her mother was bedridden. In the last year, she felt weak and tired, and who does not feel it? In addition, at the age of 45, Natalya was not sick with anything. Therefore, she easily associated everything with stress and decided to contact the psychologist of the mobile team.
Psychologist Anastasia Haidai, of course, conducted crisis counseling, but reminded of the need for screening even in good health. That’s how Natalya got to Olena Kovalenko and Natalya Novikova. Ultrasound revealed a large tumor of the thyroid gland. The doctors of the mobile team immediately contacted the family doctor, and the next day the patient was already in Kharkiv for a consultation with a surgeon. The test for cancer-embryonic antigen turned out to be increased eight times. So, five days after contacting the psychologist, the patient was scheduled for surgery.
What is unusual here (unfortunately)? Two things: 1) the speed with which the patient’s route was determined and carried out 2) the calmness and even optimism with which the patient talks about it, look at the photo. This is behind 10 months of hard work. We make it ordinary and everyday.
